Не так давно п. Сергій Осачук поширив посилання на австрійський архів де можна знайти матеріали про учасників Великої Війни.
Оскільки мій прадід Іван Гнип (уродженець с. Вікно, раніше Кіцманського повіту а нині Заставнівський район) брав участь у тій війні я, завжди мріяв знайти задокументовані деталі. Я знав лише загальну історію про те що він воював (правда була інформація що це був 41-ий піхотний полк, якому був пам’ятник у Чернівці, відомий як “Чорний орел”), і був чи не в першому бою взятий в полон росіянами і перебував там чи не до кінця війни.
І ось я знайшов згадку в цьому архіві в газеті за 11 травня 1915 р.! Вся інформація сходиться село, ім’я (Гнип/Гнеп то нормальна варіація як на той час), рік народження, все, окрім полку, що цілком можливо. Я все-одно не був упевнений в номері полку. Можна буде ще пошукати списки військовослужбовців по полкам щоб точно впевнитися в тому. Але архів працює і там можна шукати щось!
PS Розшифровка і переклад українською запису: Гнеп Іван, резервіст-піхотинець, піхотний полк №24, 2-а рота, Буковина, Кіцмань, Вікно, 1881, війсковополонений (Інсар, Пензенська губернія, Росія).
Давно Чернівці не розривало справжнім black metal'ом. Порадували молоді банди Medieval Sacrifice та Château Noir. Приємно було знову почути Khors. Хоча останніх було незвично слухати хедлайнерами, якось звик до них, як до підтримки Nokturnal Mortum. Але валили вони справді якісно. Народу було малувато, більшість все ті ж, з якими двіжували на сейшенах ще в Колізеї. Багато малих, яким абсолютно похрен на те, хто грає. Але пофіг, приїхали старі знайомі з Хмельницкого, яких вже купу років не бачив, згадали старі добрі часи, потрусили патлами, підтримали камрада. Вечір вдався! Дякую оргам за таку можливість, чекатиму наступних black metal подій.
Вчора з коханою повернулися з чудесної автомобільної мандрівки Галичиною.
Маршрут 8/08/13:
Чернівці-(Заліщики)-Тернопіль-(Золочів)-(Куровичі)-(Львів)-Жовква.
Почалося все 8 серпня поздкою до Жовкви на весілля мого кращого друга, який взагалі проживає у Baltimore, MD, а його дружина сама з Красноярська, що у Сибіру.
Вінчання відбувалося у надзвичайній церкві. А весілля у найкрутішому в Жовкві ресторані "Акварель".
Маршрут 9/08/13:
Жовква-Крехів-Жовква-Зашків-(Львів)-(Миколаїв)-(Стрий)-(Верхнє Синьовидне)-Урич.
Наступного дня після поправин вирішили відвідати монастир ЧСВВ у Крехові, і справді не пожалкували. Але перед тим трохи прогулялися Жовквою. Дуже гарне європейське містечко, щоправда, з жахливими дорогами (є версія, що вони такі по всій Львівщині).
Жовква:
Крехів:
Кінцевим пунктом призначення була зустріч старшопластунського пластового куреня "Сіроманці" на таборі "Вовча Школа" в Тустані, с. Урич Сколівського району.
По дорозі з Жовкви заїхали у музей Євгена Коновальця у Зашкові. Must be для кожного українського націоналіста!
До Стрия рухалися автобаном Київ-Чоп, на якому я поставив особистий рекорд швидкості - 160 км/год.
Після того дуже доречно повечеряли у Стрию, оскільки 14 км з Верхнього Синьовиднього до Урича виявилася настільки жахливими що ми вирушивши з Стрия біля 21:00 до місця табору дісталися лише о 22:30!
Заночувавши в наметі наступного дня мали екскурсію Тустанню та відвідини пластового крайового апробаційного екологічно-вишкільного табору "Вовча Школа". Все день до місця стягувалися "сіроманці" і ввечері в нас була неформальна зустріч, проте з досить урочистими моментами.
Іменування прихильниками куреня:
Поїдання м'яса:
Маршрут 11/08/13:
Урич-(Верхнє Синьовидне)-(Стрий)-(Болехів)-(Калуш)-Івано-Франківськ-(Коломия)-(Заболотів)-Чернівці.
І 11 серпня нас чекала дорога додому, оскільки ми мали відвідати ще одне весілля, на цей раз мого троюрідного племінника, нам треба було рушати дуже рано (як і першого дня мадрівки), що ми й зробили близько 7 години ранку.
Підкинули одного з наших щойноіменованих гостровухів до Івано-Франківська, за що мали в нього в дома дуже смачний сніданок, і вже за пару годин були вдома. До речі загально все ж більше задоволений дорогою з Чернівців на Львів через Тернопіль, ніж через Івано-Франківськ. Навіть не дивлячись на поганий кусок Золочів-Львів, дороча через Франик програє по всій довжині (хоча помітно, що її суттєво підрихтували).
Ну і наприкінці трохи статистики з бортового комп'ютера:
Загальна відстань: 872,3 км;
Середня швидкість: 49,5 км/год;
Витрачено дизпалива: 45,1 л;
Середній розхід палива: 5,1 л/100 км.
Це була найдальша наша з коханою автомобільна мандрівка і, сподіваємося, далеко не остання, на майбутнє є ще цікавіші плани!
Наші хлопці в інстаграмі! Всім підписуватись!
Перша книга в 2018-му році - Дмитро Корчинський ‘Сяючий шлях’. Я є давнім фанатом творчості Дмитра Олександровича тому не дивно що я в дикому захопленні від його нового роману. Як на мене Корчинський взагалі є одним з найбільш недооцінених літераторів сьогодення, не розумію чого так. Можливо надто багато людей сприймають його творчість занадто буквально і беруть все шо він говорить дуже близко до серця - але не варто так робити. Це шкідливо для психіки і фізичного здоров’я. Я думаю його треба сприймати як потік чистого мистецтва, водночас трохи критично та іронічно.
Отже в романі ви побачите все те саме що Корчинський говорив завжди, але вустами головних героїв гостросюжетного бойовика. Це українське “Кримінальне чтиво”, “Відчайдушний”, “Великий куш” - тобто все найкраще що є у Квентіна Тарантіно, Гая Річі, Роберта Родріґеса, але помножене на українську революційну філософію. На жаль не знаю більше прикладів такої творчості в літературі, навіть зарубіжній, бо бойовик Корчинського - глибоко філософський і інтелектуальний. Це не детектив і не пригодницький роман, а філософські роздуми про Бога, сенс життя, гроші, Україну і все таке.
Отже раджу почитати цей роман всім тим хто цікавиться хорошою і якісною інтелектуальною літературою, а також українськими суспільно-політичними рухами 90-х і 2000-х років. Без глибокого знання контексту сприймати його буде досить складно. Можливо все ж ознайомлюватися з творчістю треба з моєю улюбленою “Війна у натовпі”.
Починав читати “Інтернат” досить скептично налаштованим. По-перше нині видається досить багато низькопробної літератури про Війну на Сході, деяку з якої я, нажаль, випадково прочитав. По-друге я досить скептично ставлюся до СучУкрЛіту, і не без причин.
Виходячи з цього я був дуже і дуже приємно вражений цим романом. На жаль я досі не читав прози Жадана, але тепер однозначно прочитаю, можливо навіть все.
Що вдалося Жадану? Насправді дуже важко напевне написати щось вартісне про події, які досі не закінчилися. Коли досі не до кінця зрозумілі деякі нюанси, деякі події, деякі дійові особи. На жаль багато авторів беруться, маючи доступ до дуже обмеженого масиву інформації формувати цілісну картину подій на Сході. Але незрозуміло, для чого? Якраз Жадан дуже вдало НЕ БЕРЕТЬСЯ такого робити. Події в романі насправді описують всього три дні. Так, там є багато спогадів і роздумів, але насправді це всього три дні з життя всього однієї родини. Не буду писати тут деталей щоб не спойлерити для тих хто ще збирається прочитати.
Найбільше мені сподобалася досить тонка, але, водночас, дуже очевидна лінія яка проходить через весь роман. Лінія, яка пояснює все. Я б сказав, розкриває менталітет Донбасу і пояснює, може не всі причини конфлікту на Сході, проте головну їх частину точно.
Ну і написаний роман досить гарною мовою. Неймовірні за своєю глибиною діалоги (дуже тонко пов’язані з вищезгаданою лінією), захопливий сюжет. Мушу додати трошки критики: як на мене трошки змазаний кінець (хоча тим не менше хороший), занадто розтягнуті різноманітні описи пейсажів і ліричні відступи (хоча я просто не дуже люблю їх читати взагалі, особливо якщо їх смислова нагрузка мінімальна), і останнє - я прихильник того щоб всі діалоги і цитати в літературі давалися мовою оригіналу, незалежно від того, якою мовою книга написана. В даному випадку я читав книгу українською, хоча діалоги в більшості, напевне, велися російською. Це було підкреслено лише в окремих випадках і, насправді, не зовсім зрозуміло якою мовою були інші діалоги. Як на мене якби діалоги були в мові оригіналу це додало би значно більшої глибини образам, особливо якщо підкреслювати акценти і тому подібне. Власне, як Война і Мір - сторінки французького тексту зі зносками - хто не знає французької - читає переклад, але атмосфера передана шикарно. Але це не применшує мого позитивного враження від “Інтернату”.
Загалом раджу роман всім хто цікавиться хорошою українською літературою. Думаю роман буде цікавий і закордонному читачу (сподіваюся в перекладах будуть необхідні історичні довідки). Не шукайте тут зради чи перемоги, їх тут немає. Ну і останнє (spoiler alert!!!) в романі, якщо я не помиляюся, жодного разу не зустрічається слово “Україна”. Втім, як і “Росія”. Але це лише ще більше підкреслює ту Лінію. Висновки робити Вам, свої я вже зробив.
Лиш недавно познайомився з MATLAB а вже пройшов другий курс присвячений йому, до того ж більш просунутий, про досить таки прикладне застосування для моделювання: Modelling and Simulation using MATLAB та ще й на новій для мене і досить прикольній платформі Iversity.
Дуже прикро що запізно дізнався про курс, отже більшість завдань виконував без можливості перевірити їх правильність, і peer review завдання не міг зробити, але все-одно дуже цікаво. Зокрема деякі відеолекції були дуже креативно зняті (досі не розумію як викладач малював на склі одразу зеркальне зображення).
Взагалі курс скаладається з кількох частин, це була лиш перша, буду пробувати ще наступні!
Закінчив сьогодні читати спогади Нестора Махна. Жаль, самий цікавий період діяльності Батька не описано, спогади складаються з двох частин - періоду Російської революції 1917 року до початку 1918 і періоду ранньої стадії організації його загонів в 1918 році. Також додано пару сторінок з щоденника його дружини 1920 року. Те, що мене найбільше цікавило - зв'язки з Директорією, початки контактів з РККА - залишається за межами книги. Не знаю чи є такі тексти мемуарів Махна, чи будуть колись видані? Але все-одно було дуже пізнавально. Бачу що, все ж, значно менше спільного маю і мав з ідеями Батька, цілком не підтримую його бачення ситуації. Але все ж не можна заперечувати такого унікального і самобутнього явища в світовій історії, як Махновщина. Саме українська земля породила це явище, і це одна з тих речей, яку ми можемо і повинні показувати світові і самі маємо пишатися і шанувати пам'ять. Все це особливо цікаво мені в контексті не так давно прочитаних спогадів Юрія Горліса-Горського та Чорного Ворона. Часи були ще ті..
Недавно читав про закинуті радяські об’єкти і згадував про місце де проходив практику в часі навчання. Думав шо в мене не збереглося ніяких фоток але зовсім випадково знайшов декілька. На жаль всієї атмосфери кількома знімками на телефон не передати, але там таке відчуття що надворі досі 1986-ий рік.
ЦКБ “Ритм” завод Кварц, Чернівці, 2009 рік.